Українське кіно в 2019 році продовжувало демонструвати очевидний прогрес. Авторські фільми мали успіх на кінофестивалях, було кілька вдалих жанрових експериментів, непогана спроба вийти на міжнародний рівень і під кінець року в прокаті несподівано вистрілила документалка. Згадуємо вітчизняні картини, якими ми будемо пишатися найбільше.

Гуцулка Ксеня

На тлі світового тренду на кіномюзикли на початку весни вийшов у прокат український експеримент у цьому жанрі – музична комедія за однойменною оперетою Ярослава Барнича “Гуцулка Ксеня”. Картина розповідає нехитру історію кохання багатого спадкоємця-емігранта з Нью-Йорка Яро та юної мешканки Ворохти Ксені. Ігрові фрагменти тут густо пересипані музичними номерами за участю акторів касту і фрік-кабаре-групи Dakh Daughters, яка також брала участь у написанні музики до фільму. Незважаючи на не найкращі акторські роботи головних героїв, у фільмі зібрано безліч чарівних другорядних героїв і абсолютно незрівнянна епізодична Марічка. Хоча у “Гуцулці Ксені” немає жодного радіохіта, саундтрек вийшов все ж напрочуд приємним, що для мюзиклу критично важливо. А сама історія вдалася цілком універсальною, за що картина, до речі, отримала головну нагороду японського кінофестивалю Atami Film Festival 2019. І візуально “модернова мелодрама” радує око усім – від інтер’єрів до пейзажів, від костюмів до реквізиту. У підсумку вийшло цілком симпатичне кіно, зроблене з думкою про глядача.

 

Іловайськ 2014: Батальйон “Донбас”

Екранізація подій, що увійшли в історію як Іловайський котел, до старту прокату викликала масу сумнівів. Майже все військово-патріотичне кіно, яке виходило до цього (за винятком, мабуть “Кіборгів”), оберталося провалом. Хорошу ідею як правило псували шалений рівень несамовитого пафосу, невдалі сценарії, проблеми з акторською грою і погано прикритий пропагандистський тон. Скепсису по відношенню до “Іловайську” додавали також мікроскопічний як для військової драми бюджет (1,1 млн євро), велика кількість дебютантів у команді, непрофесійні актори в касті та відверто невдалі трейлери. Але, чи то відсутність державних вкладень пішла фільму на користь, чи залучення реальних учасників тих подій до роботи над сценарієм – готова стрічка виявилася напрочуд щирою і емоційно вивіреною. Звичайно, вдалося далеко не все. Наприклад, картинка виглядає скоріше телевізійною, ніж кінематографічною, непрофесійний актор Тарас Костанчук, який у фільмі зіграв самого себе (головна роль), не завжди дотягує до рівня колег, подекуди є питання до сценарію. Тим не менш, з усіх військових фільмів останніх років “Іловайськ 2014” викликає, мабуть, найбільш глибокі і сильні емоції. А для кіно це головне.

Фокстер і Макс

Знімати фільми, де в головних ролях діти і тварини – завдання не з легких. Спочатку спробуй їх переконай робити те, що потрібно режисерові, а потім спробуй переграй цю природну, не зіпсовану умовностями харизму. Можна сказати, що авторам пригодницького екшену “Фокстер і Макс” це вдалося. Орієнтир явно взяли на модне нині комікс-кіно. Щоправда, десятків мільйонів доларів на графіку до бюджету закласти не вдалося – всього лише (за офіційними даними) 40 млн грн, але з них вичавили максимум. Вийшла трохи наївна і не скрізь гладко прописана, але все ж доволі симпатична історія про дружбу і пригоди хлопчика із робопсом, якого він створив сам, намалювавши його на стіні фарбою з нанороботів. Автори фільму заявляли своєю метою виростити з 10-12-річних дітей глядачів для майбутнього українського кіно. Амбітно. Але небезпідставно. Фільм юним глядачам дійсно сподобався.

Захар Беркут

Хоча спроба українських кінематографістів попрацювати з голлівудськими фахівцями вийшла в цілому досить спірною, її все ж хочеться зарахувати, як вдалу. В першу чергу через видовищність. При всіх недоліках сценарію, затягнутості та вихолощеному з історії Івана Франка українському історичному контексті, авторів картини виручили природа українських Карпат, чудові костюми і робота окремих акторів. В першу чергу монгола Цемгіда Церенболда, який зіграв хана Бурунду. В результаті вийшов фільм, який дійсно може захопити закордонного глядача. Нехай невибагливого, але це все ж заявка на культурний експорт. Перша настільки гучна.

 

Ціна правди

Драму про журналіста, який розповів світові про трагедію українського Голодомору, знімали спільно Україна, Великобританія і Польща. В результаті вийшов фільм, гідний і показів на великих кінофестивалях, і широкого прокату. Картина, яку зробила Агнешка Холланд, розповідає про реально існувавшого валлійського репортера Гарета Джонса. За сюжетом, після інтерв’ю з Гітлером він вирішує поспілкуватися ще й зі Сталіним, але під час поїздки в СРСР виявляє факти геноциду частини радянського народу. Головний герой, якому спеціально показують розкішне і навіть розпусне життя радянської верхівки, переживає цей контраст, як важкий шок. Разючим чином, коли за українську історію взялися іноземні фахівці, вона втратила надривний тон і стала чимось живим і відчутним, тим, що справляє на глядача справжнє враження.

Скажене весілля 2

Не варто недооцінювати впливовість простецьких комедій на уми глядачів. Причому глядачів у першу чергу невибагливих, які часто на масовій та низовій культурі формують свої світогляд. У цьому сенсі перша частина “Скаженого весілля” зі своїм побутовим расизмом була мало не злочином. У сиквелі ж від цієї теми вирішили відійти майже повністю (пара моментів на початку все ж є), і зосередитися на висміюванні внутрішніх українських проблем – корупції, кумівства, бажання покерувати чужим життям, поки у своєму не все гаразж, і деяких стереотипах. А це, безумовно, крок вперед. Нехай це досі не вища ліга гумору, а другий фільм як і раніше форматом більше схожий на набір гумористичних скетчів, ніж на цільну картину, за такий очевидний (хоча цілком ймовірно, що мимовільний) прогрес ми включаємо “Скажене весілля 2” до топу року. Кінець кінцев воно явно приведе велику кількість глядачів на кіно українського виробництва.

Джерело: 112.ua