Оскароносний режисер Мстислав Чернов розповідає NV про те, в яких умовах знімав стрічку 2000 метрів до Андріївки, що змушує іноземців співпереживати українцям і чому журналісти є особливою ціллю для росіян.
«Це наче висадитися на планеті, де все намагається тебе вбити», — каже один із військових режисеру і журналісту Associated Press Мстиславу Чернову в фільмі 2000 метрів до Андріївки.
Наприкінці літа 2023 року Чернов, що торік отримав премію Оскар за фільм 20 днів у Маріуполі, і його колега-фотограф Олександр Бабенко доєдналися до 3-ї штурмової бригади, щоб зафільмувати контрнаступ і бої за маленьке село Андріївка під Бахмутом. У стрічці вони проходять 2 км тісної лісосмуги разом з військовими, розповідають їхні історії і фіксують на камеру надзвичайну відвагу бійців, що віддають за Україну життя.
В український прокат 2000 метрів до Андріївки виходить 28 серпня. Напередодні NV зустрівся з Черновим, щоб поговорити про фільм, його героїв і настрій іноземного глядача стрічки.
— Як зʼявилася назва цього фільму, чому для вас було важливо закарбувати пам’ять про Андріївку?
— Я добре пам’ятаю ситуацію, коли ми майже впродовж року монтували 2000 метрів до Андріївки, і фільм на той час вже змінився, став геть іншим. Спочатку це була історія про успішну операцію, про символ перемоги, про прапор [який бійці підіймають у звільненій Андріївці], про Фєдю [командир взводу підрозділу Гідра 3-ї штурмової бригади з позивним Фєдя — один із головних героїв фільму] і його людей.
Але по ходу того, як деякі наші герої загинули, зокрема за пʼять місяців під час захисту Авдіївки, фільм змінився. Змінився і його тон, і наше ставлення до кожної записаної нами хвилини. Саме тоді ціллю стало закарбувати пам’ять про людей, які пожертвували своїм здоров’ям і життям, щоб звільнити Андріївку, щоб дати Україні цю надію, цей символ.
Коли ми монтували фільм, до нас прийшов один з продюсерів і спитав, яка ж врешті буде назва. У нас було декілька варіантів, але найбільше нам подобався саме цей — 2000 метрів до Андріївки, тож ми його і озвучили. Продюсер зауважив, що ніхто не знає, що це за Андріївка така. Але саме тому ми й вирішили так назвати фільм. І щоб люди, які його подивляться, пам’ятали імена: Гагарін, Кобзар, Фрік, Шева, ми хочемо, щоб ці бійці залишились в історії України та в історії світу. Адже ця війна і все те, через що проходять українці, впливає на весь світ.
— Вам потрібно було вибрати конкретну точку, де зафільмувати контрнаступ — як зʼявилось рішення знімати саме в Андріївці?
— Треба було вибрати, і обирати було важко. Насамперед тому, що тоді я постійно був у дорозі. Ми якраз відкривали показ 20 днів у Маріуполі в кінотеатрах США, до того ж почали знайомити з цим фільмом оскарівських академіків [члени Американської академії кіномистецтва, яка вручає кінопремію Оскар]. Відвідували публічні заходи, «червоні доріжки» тощо.
І от з цього гламурного світу я повертався в Україну і разом з Олександром Бабенком та іншими колегами їхав на фронт, який тоді палав. Увесь фронт просто палав. З початку літа [2023-го] я знімав декілька різних підрозділів, а з 3-ю штурмовою ми познайомилися набагато пізніше.
Коли я почав знімати того літа, я відразу зрозумів, що це історичний момент для українців. Увесь світ так довго і так аж надмірно чекав на контрнаступ, що я чітко усвідомлював — наступний фільм повинен бути саме про це. Просто тоді я ще не знав, хто стане героєм [картини]. А потім ми ближче познайомилися з 3-ю штурмовою, зустріли Фєдю, зустріли його підрозділ Гідра, побачили перші кадри [з шоломів бійців], подивились на мапу, на цю лісопосадку, яка вела до Андріївки. І я бачив, скільки сил пішло на те, щоб дійти майже до кінця цієї посадки. Звісно, ми тоді ще не знали, чи буде Андріївка звільнена, але вона вже була близько. І я усвідомив: якщо ми зможемо розказати цю історію, вона символізуватиме все, що відбувається на передовій, — тисячі таких саме лісосмуг, в яких воюють наші військові, а також тисячі сімей, які втрачають близьких. Це для мене стало символом. І я сподіваюся, що для глядача це також буде символом усього, що відбувалося того літа, і всього, через що проходять наші військові й зараз.
— І скільки тривали ці зйомки?
— Ми знімали контрнаступ усе літо, з перервами на прем’єри в Лос-Анджелесі. Вже в кінці серпня ми приєдналися до 3-ї штурмової та чекали, поки вони дійдуть до Андріївки. Це сталося в середині вересня — [остаточний] бій за Андріївку тривав 14−15 вересня. І потім ще протягом року ми продовжували спілкуватися з ними, знімали, на жаль, похорони, прощання з бійцями. І одночасно дивилися все, що було знято бригадою [на Go-Pro, дрони і телефони] до того, як ми до них прийшли, а це десятки й десятки годин відео.
Реалізм був для нас ключовим елементом у цьому фільмі, він став, скажімо так, дороговказною зіркою, за якою ми йшли. Головна ідея — перенести глядача максимально близько до досвіду військових. Не лише щоб він бачив події [від першої особи], а щоб справді відчував все, що відбувається. І все, що є в цьому фільмі, служить цій меті — і відео з нашоломних камер, і ті розмови, які ми ведемо з військовими, і те, як, власне, розгортається історія. Адже ми не виходимо за кордон цієї посадки, ми постійно знаходимося там, як і військові. Застрягаємо з ними в цьому лісі і йдемо через нього разом.
— Коли ви зараз розповідаєте, це має надзвичайний сенс. Але в той момент, як ви самі сказали, ви не знали, чим це закінчиться. Я так розумію, військові відмовляли вас йти в Андріївку. Чи були у вас сумніви в доцільності вашої фізичної присутності там?
— Звичайно, таке питання стоїть. І ти покладаєшся не тільки на свої відчуття, а й на те, що тобі кажуть військові, що робити можна, що не можна.
Але водночас ми живемо в епоху, коли війни йдуть не тільки в фізичній площині, але й в медіапросторі. І військові розуміють, що кадр піднятого над звільненим селом прапору настільки ж важливий, як і сам прапор, який ти підіймаєш. Якщо ніхто не побачив цього прапора, то цього ніби і не було. Історія — це те, що ми пам’ятаємо, а не те, що сталося. І якщо нічого не зняти, то нічого і не залишиться в пам’яті. При тому, що цей час був історичним. Тож бійці взяли нас з собою, бо вони теж розуміють, наскільки це важливо.
Потрапити на фронт у той час було надзвичайно складно. Точилися надважкі, криваві бої, і військовим взагалі було не до журналістів. Дістатися з камерою до Андріївки, до Роботиного, до лівого берега Дніпра було майже неможливо. Була лише одна можливість — якщо ти персонально знав командира підрозділу, і якщо цей командир брав на себе відповідальність за твоє життя і вів тебе за собою.
— Вам прийшлось відмовитися від синіх журналістських бронежилетів, щоб не стати пріоритетною ціллю для росіян. З цієї ж причини вас по рації називають «олівцями». А чому медійники є особливою мішенню для ворога?
— Це якраз пов’язано з тим, що я сказав в минулому питанні. Росіяни теж розуміють, що війна йде в двох реальностях — в фізичній і в медіа. Якщо вони бачать прапороносця, а з ним журналіста з камерою, то вони знають, що це буде знято і всі це побачать. Тому ми стаємо пріоритетною ціллю. Вони можуть втратити село, але не можуть допустити того, щоб це хтось показав.
Тому ми намагалися бути невидимими. І Фєдя [який несе прапор, щоб підняти його над Андріївкою] постійно каже про те, що коли росіяни побачать прапор, то зроблять все, щоб його там не було.
— У фільмі показана загибель бійця 3-ї штурмової з позивним Гагарін. Також згадується про пізнішу загибель ще кількох героїв картини. Їхні рідні мали можливість подивитися фільм на українській премʼєрі в рамках фестивалю Docudays UA 7 червня. Як вони відреагували на вашу роботу?
— Перший раз я заплакав, дивлячись цей фільм, саме на прем’єрі на Docudays. Я сидів на сходах біля виходу з зали, бачив глядачів і знав, що серед них є сім’ї [героїв фільму]. Я знав, що дружина і дочка Шеви [боєць 3-ї штурмової, який загинув через 5 місяців після подій в Андріївці] вперше бачать, що він про них говорив. І от я дивився фільм вже їхніми очима і плакав.
І коли вони [рідні військових] вийшли на сцену, зал стоячи аплодував десять хвилин. Аплодував сміливості і героїзму тих, хто загинув, і аплодував іншим військовим, хто також вийшов на сцену. Коли я побачив сльози на їхніх очах, я зрозумів, що навіть якщо цей фільм не побачить ніхто в світі, крім бійців і рідних, його потрібно було зробити, він повинен існувати.
У фільмі є момент з Шевою, коли він палить, і ми розмовляємо з ним про сигарети, про дім, про героїзм — це доволі довга сцена. І той самий продюсер, який питав про назву, казав, що може варто зробити її коротшою. Але ми розуміли, що не підемо на це, бо кожна така секунда — це скарб.
І після перегляду фільму рідні Шеви підійшли і сказали, що завдяки цим кадрам його внук знатиме, ким був його дідусь.
— А який момент в фільмі ви особисто вважаєте найважливішим?
— Кожен момент, який ми проводимо разом з військовими, — скарб для мене. Загалом фільм триває 107 хвилин, і він не може бути довшим з технічного погляду. Але я б, звичайно, хотів, щоб ті сто годин, які були на шоломних камерах, камерах з дронів, відео з телефонів, усе те, що знімали ми, залишилось і не було втрачено.
Тому що час пожирає все. Навіть найважливіші, найболючіші речі, які ми повинні пам’ятати, зникають. І я бачу сенс кіно саме в тому, що це інструмент зберігати цю пам’ять — персональну, яка цінна для нас, як для індивідів, та колективну, яка важлива для нас, як для країни і суспільства.
— Для кого ви все ж передусім знімаєте — для іноземного чи українського глядача?
— Після прем’єри на Docudays мені здається, що я знімав просто для сімей. Це головне.
Взагалі я про це так сильно не думав. Не шукав спеціально перспективу, не підлаштовувався під те, хто буде глядачем. І може саме тому, що не думав, фільм знаходить зв’язок і з українським глядачем, і з міжнародним.
Однак у фільмі я особливо не пояснюю контекст іноземній аудиторії, яка не дуже знайома з тим, що відбувалося [в Україні] влітку 2023 року. І деколи чую критику в свою адресу від міжнародних оглядачів, які кажуть, що там недостатньо контексту, недостатньо аналізу. Але ж це кіно, а не аналітична стаття! Це кіно про людей.
— На вашу думку, чи впливають на іноземного глядача такі фільми як 2000 метрів до Андріївки і 20 днів в Маріуполі?
— Сподіватися, що твій фільм зупинить війну чи поміняє чиюсь думку, марно. Це неминуче призведе до розчарування.
За ті 12 років, які я провів у зонах конфлікту і на війнах, я розчарувався в тому, що журналістика і кіно можуть змінити в глобальному сенсі. Але я відчуваю, що кіно все ж зберігає силу пробитися до людського серця і апелювати напряму до емоцій, а не тільки до фактів. Особливо зараз, коли довіра до журналістики підірвана цілеспрямованими атаками на неї з боку політиків і деяких радикалізованих шарів суспільства — і я кажу не тільки про Україну, а й про західні країни.
Я не сподіваюся, що мої фільми можуть змінити щось глобально. Але що вони можуть зробити, так це дати цим впливовим людям, від яких залежать важливі рішення, певний контекст. Щоб вони змогли побачити війну в Україні не як абстрактну геополітичну проблему, а як людську трагедію.
До речі, коли американський глядач дивиться 2000 метрів до Андріївки, то бачить home invasion [з англ. вторгнення в дім]. А вони дуже чутливі до цього. Тож вони бачать, що до нас у дім увірвався сусід-вбивця, і ми просто намагаємося захистити своїх дітей. Більше нічого. І коли вони дивляться ці кадри, то переходять від геополітичних абстракцій до абсолютно конкретної ідеї і розуміння, як воно все насправді.
— Ви зараз проводите багато часу за кордоном. Які там настрої сьогодні щодо війни в Україні? Що іноземці говорять чи питають у вас про поточну ситуацію?
— Попри те, що я дійсно наразі багато подорожую і постійно спілкуюся з людьми, мені важко це оцінити.
Коли я йду вулицями Нью-Йорка, Парижа чи Лондона, наприклад, і дивлюся навколо себе, то розумію, що всім цим людям байдуже до того, що зараз відбувається в Україні. Але потім приходжу в кінотеатр на показ нашого фільму і бачу публіку, яка зібралася. Так, це певна бульбашка людей, які прагнуть зрозуміти, що сьогодні відбувається на передовій Європи. І я чую їхній відгук, чую питання про те, як допомогти, як їм переконати своїх політиків в тому, що треба робити більше для України. І тоді мені здається, що не все ще втрачено. Бо вони розуміють: це війна не тільки України, це стосується абсолютно всіх європейців і американців також.
Дійсно, люди втомилися. І не тільки від того, що постійно чують про Україну, але й тому, що просто не розуміють, що вони можуть з цим зробити.
Вони дивляться фільм, відчувають цей біль, їм хочеться щось змінити. Але що може зробити людина, яка живе за тисячі й тисячі кілометрів від Андріївки? Це питання, яке мені ставлять найчастіше: «Що мені з цим робити? Що робити з цією злістю, з якою я вийшов з показу фільму?»
— І що ви на це відповідаєте?
— Відповідаю, що кожен має вирішити це для себе. Моя робота — допомагати ставити запитання. Допомагати людям розуміти більше. І їхнє бажання щось зробити означає, що моя робота не була марною.
— Ви разом з бійцями 3-ї штурмової зайшли в майже повністю знищену Андріївку без людей, навколо якої випалена земля. І ви в фільмі питаєте в одного з героїв: «За що ми тоді бʼємося?» А як ви самі собі відповідали на це запитання?
— Так само як мені на це питання відповідає Фєдя, я абсолютно з ним погоджуюся. Ми б’ємось за цю землю, яку зможемо відбудувати.
Бої в цій посадці точилися так довго, що коли звільнили Андріївку, початок лісосмуги вже почав відростати. Там знову зазеленіли дерева. Ми вискочили з БТР, я побачив це листя і зрозумів, що все оживає. Мені не вдалося включити цей момент у фільм, але це такий яскравий символ для мене.
— Що для вас було найскладнішим в процесі цих зйомок?
— Отримувати новини про те, що наших героїв більше немає в живих. І з жахом розуміти, що справжнє ім’я цієї людини ти чуєш тільки на похоронах. Тобі відразу починає здаватися, що ти недостатньо поговорив, недостатньо зняв, що можна було більше. Це найважче.
А потім це відчуття ще треба прокомунікувати в фільмі. Мої почуття нічого насправді не значать. Головне — це почуття військових. Але тобі потрібно прокомунікувати трагедію глядачу і прокомунікувати її так, щоб це звучало з повагою і водночас емоційно адекватно. Без навʼязування глядачу моїх власних емоцій.
Ця комунікація через фільм з глядачем була найважчим для мене моментом у монтажі. Як ми скажемо, що ця людина, з якою я розмовляю у фільмі, [пізніше] загине? Це було нелегко. Ми дуже довго шукали правильний тон і правильний момент, щоб про це говорити.
— Чи ви підтримуєте зв’язок з бійцями 3-ї штурмової, з якими познайомилися під час зйомок?
— Так, підтримую. Ми вже бачилися на премʼєрі, і вони ще приходитимуть на покази.
До речі, зараз хлопці воюють на Харківщині, захищають моє рідне місто [Чернов народився в Харкові]. Тому в мене є з ними ще і такий зв’язок. Від їх стійкості, від їх сміливості, від їх невтомності залежить те, що станеться з моїм домом.
Джерело:https://nv.ua/ukr